Козацька педагогіка. Походження слова КОЗАК
У питанні виникнення козацтва історична наука створила чимало суперечностей. Слово “козак” то виводять від “кози”, то від “коси”, то взагалі починають вважати це слово татарським, половецьким чи казахським запозиченням.
Найвищий авторитет історії козацтва, академік Д. Яворницький переконаний, ніби слово “козак” – східне слово, як і слова “кабак, байрак, кишлак, кулак” та ін. Більшість дослідників, зійшлися-таки на тому, що слово “козак” запозичене з тюркських мов, де цілий народ зветься “казахи”, і в яких є словосполучення каз + ах = білий гусак. Та образ білого гусака не асоціюється не тільки з образом українського козака, а й зі значенням слова у тих же тюркських мовах.
У мові кримських татар “козак” означає вільна, озброєна, незалежна людина, шукач пригод; у казанських же татар, крім наведеного, це слово має ще й значення “слуга”.
Колись давно, ще за держави артів, існувало слово “кес” ( з варіантами кос-, кас-). В широкому загальному розумінні воно означало “спрямованість”, а в одному з вузьких, конкретних значень – “меч”. В українській мові це поняття і звучання збереглось у багатозначному слові “коса”, яке має низку конкретних значень (коса жіноча, коса на морі, коса як знаряддя праці).
У питанні виникнення козацтва історична наука створила чимало суперечностей. Слово “козак” то виводять від “кози”, то від “коси”, то взагалі починають вважати це слово татарським, половецьким чи казахським запозиченням.
Таємниця козацької сережки
У Стародавньому Римі та Єгипті сережку вдягали тільки рабам, щоб відокремити їх від загальної маси населення. Зате пізніше ця прикраса стала головним атрибутом представників “суто чоловічих професій” – піратів, розбійників, моряків…і звісно козаків.
Доктор історичних наук, професор Леонтій Войтович припускає, що звичай носити сережку українські козаки запозичили в турків і татар. Але це не означає, що запорожців масово охопив “стадний інстинкт” прикрашати вуха пірсингом – цей привілей могли мати лише одиниці, оскільки сережка для них була наділена символічним змістом.
“Широкоплечий мужній чоловік, трішки вищий за середнього візантійця. Шия була настільки широкою, що не помітно було переходу з головою. Мав довгі вуса і виголену голову з пасмом волосся. А в одному вусі була сережка з кристалами.”
На багатьох картинах дуже часто зустрічаються зображення козаків з сережками у вусі. Носили вони їх не для краси, і не кожен міг собі це дозволити. Найчастіше сережки робили у вигляді півмісяця, виготовлялися вони зі срібла.
Були й інші звичаї. Коли в мирний час помирав останній козак в роду, його шаблю ламали і клали з ним у домовину. За труною померлого козака до самого кладовища вели коня під сідлом.
Що ж стосується кілець, то чоловіки їх не носили зовсім. Тільки жінки. Кільця на дівочих та жіночих руках мали своє значення.
Доктор історичних наук, професор Леонтій Войтович припускає, що звичай носити сережку українські козаки запозичили в турків і татар. Але це не означає, що запорожців масово охопив “стадний інстинкт” прикрашати вуха пірсингом – цей привілей могли мати лише одиниці, оскільки сережка для них була наділена символічним змістом.
Існує сторичний опис князя Святослава його Візантійськими сучасниками:
“Широкоплечий мужній чоловік, трішки вищий за середнього візантійця. Шия була настільки широкою, що не помітно було переходу з головою. Мав довгі вуса і виголену голову з пасмом волосся. А в одному вусі була сережка з кристалами.”
“Широкоплечий мужній чоловік, трішки вищий за середнього візантійця. Шия була настільки широкою, що не помітно було переходу з головою. Мав довгі вуса і виголену голову з пасмом волосся. А в одному вусі була сережка з кристалами.”
На багатьох картинах дуже часто зустрічаються зображення козаків з сережками у вусі. Носили вони їх не для краси, і не кожен міг собі це дозволити. Найчастіше сережки робили у вигляді півмісяця, виготовлялися вони зі срібла.
Козачий звичай носити сережки пов’язаний виключно з військової стороною життя. Однак не всі козаки мали право носити їх. Сережка в лівому вусі у козака означала, що він один син у матері, сережка в правому – останній чоловік у роду.
Самі ж сережки у чоловіків-козаків мали зазвичай вид простого півмісяця і в кращому випадку були срібними.
Якщо ж козак носив по сережці і в правому і лівому вусі це означало, що він одна дитина у батьків. У походах і боях таких по можливості берегли. Не можна сказати, що наявність сережок не звільняло козаків від небезпек. Вони поряд з іншими билися в боях плечем до плеча і несли тяготи походів. Але решта по негласним правилам намагалися їх зберегти і, як могли, підстраховували.
Були й інші звичаї. Коли в мирний час помирав останній козак в роду, його шаблю ламали і клали з ним у домовину. За труною померлого козака до самого кладовища вели коня під сідлом.
Існує також і така турецька замітка: “Сережка у вусі є давнім атрибутом козаків і взагалі вільної людини. Якщо з плином часу сережку почали носити у вусі різні окремі соціальні групи, то в часи козацтва це був спосіб вилікувати Гепатит С, адже сережка була срібною, і проти вірусів срібло завжди допомагало. Якщо козаки набирали воду з незнайомої водойми, то на кілька хвилин опускали до ємкості сережку, яку більшість з них завжди носили у вусі.”
Що ж стосується кілець, то чоловіки їх не носили зовсім. Тільки жінки. Кільця на дівочих та жіночих руках мали своє значення.
Срібне колечко на лівій руці – дівчина на виданні, на правій – засватана. Кільце з бірюзою означало, що коханий дівчини служить. Бірюза – камінь туги. Золоте кільце на правій руці – заміжня, на лівій – розлучена. Два золотих кільця на лівій руці – вдова, так як друге кільце – це кільце померлого чоловіка.
Козацька шабля:історія слави
Шабля – різновид наступальної холодної, січної, різально-колольної клинкової зброї, що сформувався в кінці VII на початку VIII століття нашої ери. Вона складається з довгого клинка, ефеса та піхов, є в першу чергу зброєю вершника й у використанні пов’язана зі специфічним комплексом кінського спорядження. Клинок шаблі викривлений, з лезом на вигнутому боці та обухом на увігнутому, має вістря та хвостову частину для кріплення ефеса.
Шабля є новим, відносно пізнім, різновидом клинкової зброї. ЇЇ поширення та масове застосування кочовими й осілими народами нерозривно пов’язані з докорінними змінами в комплексах озброєння та кінського спорядження, а також у військовій стратегії й тактиці бойових дій. Уже самі конструктивні особливості шаблі натякають на її пристосованість для січного удару воїна-вершника. Підносячись у сідлі, спершись на стремена, воїн підсилює удар, додатково отримуючи можливість досягати віддаленого супротивника.
Виникнення та розвиток шаблі
Аналіз конструктивних особливостей археологічних зразків ранніх шабель УІ-УІІ століття дає всі підстави для твердження, що шаблі раннього середньовіччя, виявлені на території України, найімовірніше походять від пізнього меча сарматського типу з руків’ям – штирем.
Аналіз конструктивних особливостей археологічних зразків ранніх шабель УІ-УІІ століття дає всі підстави для твердження, що шаблі раннього середньовіччя, виявлені на території України, найімовірніше походять від пізнього меча сарматського типу з руків’ям – штирем.
Наступний період розвитку шаблі пов'язаний з виникненням і розвитком держави – Київська Русь та протистоянням останньої кочовим народам, що проникали в її межі. З кінця ІХ століття у причорноморських степах з’явилися печеніги – союз племен, що сформувався у Заволжі в результаті змішування тюркомовних кочовиків із сарматськими та угро-фінськими етнічними групами. Природно, що печеніги, як кочовий народ, основу якого становили сарматські племена, мали на озброєнні шаблі. Порівняно з мечем шабля була відносно новим видом зброї, призначеним у першу чергу для вершників. В ХІІ-ХІІІ столітті в Європі з’явилась тенденція до загального збільшення ваги озброєння і підвищення ролі піхоти. Використання мечів за таких умов не тільки не зменшилось, а навіть зросло. Літописи та іконографічні джерела давньої Русі переконливо відображають вирішальне значення меча. Навіть у ХІІІ столітті шаблі надавалася перевага тільки в найближчих до степу місцях. Загальний рівень розвитку військової справи в цей період ще не надавав достатніх підстав для витіснення меча шаблею, адже важкий обладунок воїнів обмежував можливість застосування фехтувальних прийомів і водночас знижував їхню ефективність. Крім того, шабля не була пристосована для пробивання панцира, але при цьому, вона ідеально підходила для боротьби з легкоозброєним вершником.
У ХІУ- ХУ столітті шабля значно поширилася на Заході, проте тут віддавали перевагу палашу і шпазі.
Масове поширення шаблі було зумовлене необхідністю вести бойові дії проти легко озброєного супротивника – турків та кримських татар. Адже, головним ворог українського народу з кінця ХУ століття були кримські татари, тобто легко озброєна кіннота, у протистоянні з якою шабля забезпечувала очевидні переваги.
Остаточну крапку в глобальному суперництві шаблі і меча поставили успіхи в розвитку ручної вогнепальної зброї – аркебузи й мушкета – та пов’язана з ними нова військова тактика, що радикально знизила роль захисного обладунку. Вогнепальна зброя легко пробивала металеві обладунки, які перестали тепер захищати свого власника. Обладунки стали зайвими. Легко одягнений воїн вже міг фехтувати. Відповідно змінилися вимоги до тактико-технічних характеристик клинкової зброї вершника. Найважливішими від тепер стали рубальний удар, ефективний проти легко озброєного супротивника, легкість зброї, що дозволяла довше вести бій, зручність для фехтування. Отже, у нових військово-історичних умовах, бойові якості меча повністю втратили свою перевагу порівняно з якостями шаблі.
Шабля в козацьких руках
Які ж шаблі тримали в руках, захищаючи рідну землю, наші славетні предки?
Найточніший висновок можна зробити, проаналізувавши зразки шабель,знайдених при розкопках на Полі Берестецької битви українським археологом Ігорем Свєшніковим. Шаблі, знайдені там, абсолютно достовірні.
Типи знайдених шабель за класифікацією І.Свєшнікова.
Більшість знайдених шабель належить до так званого польсько - угорського типу. Частина - ординки.
Крім того аналіз музейних колекцій, в тому числі і зображень на тогочасних картинах показує що в Україні набули поширення такі види шабель:
-шаблі турецьких типів в т.ч. кілідж, шамшир
-шаблі польсько – угорського типу:
- - карабелі
- - ординки
- - «шаблі орла».
Крім того аналіз музейних колекцій, в тому числі і зображень на тогочасних картинах показує що в Україні набули поширення такі види шабель:
-шаблі турецьких типів в т.ч. кілідж, шамшир
-шаблі польсько – угорського типу:
- - карабелі
- - ординки
- - «шаблі орла».
Види шабель, характерні риси та відмінності.
Шабля перського (по багатьох джерелах і турецького) типу (шамшир).Гарда хрестоподібна з перехрестям. Хрестовина довга з приплюснутими кінцями, чи коротка або довга з кулькоподібними закінченнями. Руків’я складалося, як правило, з двох кістяних чи рогових щічок на заклепках. Верхів’я металеве, оливко подібної форми, нахилене до руків’я майже під прямим кутом. Гарда верхів’я та обоймиці піхов завжди металеві. Кільця для портупеї нерухомо прикріплені до обоймиць. Піхви найчастіше виготовлялися з дерева та покривалися шкірою. Клинок характерної форми (яку ще називають лев’ячий хвіст), доли та грані відсутні. Вістря загострене з одного боку. Клинок, гарда та оправа піхов часто виготовлялися з булату чи дамаської сталі. Шамшир належить до яскраво вираженого завершеного типу шаблі: йому притаманні верхів’я та клинок надзвичайно характерної форми.
Наприкінці ХУІІ століття сформувався новий тип турецької шаблі – з коротким кривим клинком та широкою єлманню – кілідж. Кілідж має хрестоподібну гарду з перехрестям, звичайно виготовлену з м’яких металів – часто з срібла. Кінець руків’я комоподібно загинають уперед. Щічки ( рогові, кістяні чи дерев’яні) кріпляться до хвостовика на заклепках і сполучаються обшивкою з того самого матеріалу, що й гарда. Верхів’я часто має отвір для темляка. Для клинка характерні мала довжина, підвищена кривизна та єлмань значних розмірів.
В Європі в XV-XVI столітті під східними впливами сформувався польсько-угорський тип шаблі. Ранні екземпляри цього типу нагадували турецькі. З другої половини ХVІ століття вони набули характерних рис: верхів’я дещо збільшене, нахилене вперед, сплющене; гарда – у вигляді хрестовини, з дуже довгими кільйонами; руків’я – конічної форми; клинок слабо викривлений, в останній третині утворює велику єлмань. До польсько-угорських шабель, які широко застосовувалися козаками, відноситься декілька характерних видів: карабелі, ординки, «шаблі орла».
Карабеля. Характеризується ефесом відкритого типу з верхів’ям у вигляді стилізованої голови орла. Шаблі з таким руків’ям, але виконаним у вигляді голови орла в реалістичній манері, так і називають – «шаблі орла». Карабелі з’явилися в Туреччині в першій половині ХVІ століття. Згодом таку зброю почали виготовляти ремісники Речі Посполитої. Існували карабелі бойові та парадні. З ХVІІ століття цей тип шаблі перетворився на парадну багато прикрашену зброю.
У ХVІІ столітті з’явився ще один різновид шаблі, так звана ординка. ЇЇ назву фахівці пов’язують з запозиченням зброї цього типу зі Сходу, зокрема від татар (ординка – Орда). Вважають також, що зброю цього типу виробляли львівські вірменські ремісники. Для ординки типовими є: масивна гарда відкритого типу; верів’я у вигляді ковпачка, розгорнутого догори під тупим кутом; довгі, розширені на кінцях кіньйони; масивний широкий клинок значної кривизни.
Крім вказаних типів козаки використовували і інші типи шабель,зокрема балканського походження,палаші. Аналіз зображень козаків на іконографічних творах показує, що шабля заможної української шляхти була тих же типів, що і в простих козаків. Найбільша кількість – це турецька зброя,трохи менше – польсько – угорського типу. Інша річ, що ці шаблі були оформлені на високому художньому рівні, з застосуванням високовартісних матеріалів, коштовних прикрас та складних ремісничих технік.
«Козацька шабля» - поняття, що об’єднує розмаїття типів цього різновиду холодної зброї, поширених на українських землях. Конкретні екземпляри замовляли в майстрів, купували готовими, захоплювали як трофеї . На Україні шаблі вироблялися у Львові, Києві, Кам’янці-Подільському, Конотопі, Переяславі, Чернігові та багатьох інших містах. Більшість козацьких шабель були східного та східноєвропейського зразків. Відсутність власне українських типів шабель пов’язана з недовговічністю та недостатнім розвитком української держави. Та це не завадило прославитися козакам як найкращим воїнам свого часу, а шаблі – як найхарактернішою та найважливішою в їхніх руках зброєю.
В цій невеликій замітці неможливо охопити весь матеріал про шаблю. Скоріше це невелике резюме на цю тему для початкового ознайомлення. Більш детально про козацьку шаблю можна довідатися в книзі «Козацька шабля» Дениса Тоїчкіна. Щиро дякуємо йому за велику і плідну працю.
Володимир Перчук ГАРМАТНИЙ
Найвідоміші
1) «Надія на Бога, а лицарство наше» 2) «Береженого і Бог береже, а козацька шабля стереже». 3) «Бог не без милості, а козак не без щастя». 4) «Козак в дорозі, а надія в Бозі». 5) «Козацькому роду нема переводу». 6) «Або перемогу здобути або вдома не бути» 7) «Слава не поляже, а про себе розкаже». Про козацькі вдачу та звичаї 8) «Щирий козак ззаду не нападає». 9) «Зроду віку козак не був і не буде катом.» 10) «Лежачого не б’ють». 11) «Козак не боїться ні тучі, ні грому». 12) «Козак не боїться ні хмари, ні чвари, ні чортової кари». 13) «Козак журби не знає». 14) «Козак з біди не заплаче». 15) «Терпи, хлопче, козаком будеш». 16) «Терпи, козаче, горе – будеш пити мед». 17) «Терпи козак, отаманом будеш». 18) «То не козак, що отаманом не думає бути». 19) «Козак з бідою – як риба з водою». 20) «Звання козацьке, а життя собацьке». 21) «Життя собаче, зате слава козача». 22) «Добрий козак баче, де отаман скаче». 23) «Козак живе не тим, що є, а тим , що буде». 24) «Хліб та вода – то козацька їда». 25) «На козаку й рогожа прихожа». 26) «Хто любить піч, тому ворог Січ». 27) «За честь голова гине». 28) «Доки шабля в руці, то ще не вмерла козацька мати». 29) «За рідний край – хоч помирай». 30) «Місяць – козаче сонце». 31) «Не все ж то козак, що списа має». 32) «Зовсім козак та чуб не так».
54) «Без гетьмана військо гине». 55) «Без доброго командира військо – отара». 56) «Як череді без личана, так козакам без гетьмана». 57) «До булави треба голови». 58) «Де отаман швець – там Січі кінець».
Про козацькі місця та історичну пам’ять
59) «Не пив води дунайської, не їв каші козацької». 60) «Пугу, пугу! – козак з лугу». 61) «Наш Луг – батько, а Січ – Мати, ось де треба помирати». 62) «Хто в Полтаві не бував, той лиха не знає». 63) «Та ти ще полтавської води не пив». 64) «Малим родився – великим помер». 65) «А що робиш тепер? – По чужинах блукаю та слави шукаю».
ІВАН ПАСІЧНИК
Козацькі приказки та прислів’я є виявом великої мудрості нашого народу.
Найвідоміші
1) «Надія на Бога, а лицарство наше» 2) «Береженого і Бог береже, а козацька шабля стереже». 3) «Бог не без милості, а козак не без щастя». 4) «Козак в дорозі, а надія в Бозі». 5) «Козацькому роду нема переводу». 6) «Або перемогу здобути або вдома не бути» 7) «Слава не поляже, а про себе розкаже». Про козацькі вдачу та звичаї 8) «Щирий козак ззаду не нападає». 9) «Зроду віку козак не був і не буде катом.» 10) «Лежачого не б’ють». 11) «Козак не боїться ні тучі, ні грому». 12) «Козак не боїться ні хмари, ні чвари, ні чортової кари». 13) «Козак журби не знає». 14) «Козак з біди не заплаче». 15) «Терпи, хлопче, козаком будеш». 16) «Терпи, козаче, горе – будеш пити мед». 17) «Терпи козак, отаманом будеш». 18) «То не козак, що отаманом не думає бути». 19) «Козак з бідою – як риба з водою». 20) «Звання козацьке, а життя собацьке». 21) «Життя собаче, зате слава козача». 22) «Добрий козак баче, де отаман скаче». 23) «Козак живе не тим, що є, а тим , що буде». 24) «Хліб та вода – то козацька їда». 25) «На козаку й рогожа прихожа». 26) «Хто любить піч, тому ворог Січ». 27) «За честь голова гине». 28) «Доки шабля в руці, то ще не вмерла козацька мати». 29) «За рідний край – хоч помирай». 30) «Місяць – козаче сонце». 31) «Не все ж то козак, що списа має». 32) «Зовсім козак та чуб не так».
Про козацьку долю та військову доблесть
33) «Де козак – там і воля». 34) «Де козак – там і слава». 35) «Що село, то й сотник». 36) «Що козак – то п’ятак, а за дівку – гривня». 37) «Козак не без долі, а дівка не без щастя». 38) «Куди козака доля не закине – все буде козак». 39) «Козак, як не сало їсть, то турка б’є». 40) «Не наше діло з плахтою стрибати, наше діло з москалем воювати». 41) «Хочеш спокою – готуйся до бою». 42) «Знищ ворога сьогодні, бо завтра нашкодить». 43) «Ворога де знайдеш, то бий». 44) «Куля не галушка – її не проковтнеш». 45) «Або полковник, або покійник». 46) «Краще живий хорунжий, чим мертвий сотник». 47) «Степ та воля – козацька доля».
Про козаків та панів
48) «Ставний козак Максим Залізняк – славніше Запорожжя». 49) «Ви пани, а ми – запорожці: пам’ятайте вражі сини, що ми вам не хлопці». 50) «Коли ти дворянин, то поклонися козакові». 51) «Козак добрий та вороги не хвалять». 52) «Козача потилиця панам ляхам не хилиться». 53) «Висипався Хміль із міха та наробив панам ляхам лиха».
Про козацьких ватажків
33) «Де козак – там і воля». 34) «Де козак – там і слава». 35) «Що село, то й сотник». 36) «Що козак – то п’ятак, а за дівку – гривня». 37) «Козак не без долі, а дівка не без щастя». 38) «Куди козака доля не закине – все буде козак». 39) «Козак, як не сало їсть, то турка б’є». 40) «Не наше діло з плахтою стрибати, наше діло з москалем воювати». 41) «Хочеш спокою – готуйся до бою». 42) «Знищ ворога сьогодні, бо завтра нашкодить». 43) «Ворога де знайдеш, то бий». 44) «Куля не галушка – її не проковтнеш». 45) «Або полковник, або покійник». 46) «Краще живий хорунжий, чим мертвий сотник». 47) «Степ та воля – козацька доля».
Про козаків та панів
48) «Ставний козак Максим Залізняк – славніше Запорожжя». 49) «Ви пани, а ми – запорожці: пам’ятайте вражі сини, що ми вам не хлопці». 50) «Коли ти дворянин, то поклонися козакові». 51) «Козак добрий та вороги не хвалять». 52) «Козача потилиця панам ляхам не хилиться». 53) «Висипався Хміль із міха та наробив панам ляхам лиха».
Про козацьких ватажків
54) «Без гетьмана військо гине». 55) «Без доброго командира військо – отара». 56) «Як череді без личана, так козакам без гетьмана». 57) «До булави треба голови». 58) «Де отаман швець – там Січі кінець».
Про козацькі місця та історичну пам’ять
59) «Не пив води дунайської, не їв каші козацької». 60) «Пугу, пугу! – козак з лугу». 61) «Наш Луг – батько, а Січ – Мати, ось де треба помирати». 62) «Хто в Полтаві не бував, той лиха не знає». 63) «Та ти ще полтавської води не пив». 64) «Малим родився – великим помер». 65) «А що робиш тепер? – По чужинах блукаю та слави шукаю».
ІВАН ПАСІЧНИК
Немає коментарів:
Дописати коментар